Груша

Жив один чоловік. На зріст  не високий, але й не низький: як глянеш на нього з першого погляду, як і всі люди. Але тільки всередині був до всього байдужий.

-         Допоможи, - просять сусіди, - а він  каже:

-         Ніколи. Зайнятий, -  вийде на двір, ляже під великою грушею і пролежить цілий день, палець об палець не вдарить. Одне  тільки у  житті любив: сидіти в тіні старої розкішної груші, що росла у нього посеред двору. А груша, й справді, чудова була: хоч і стара, а родила рясно, що аж гілки додолу гнулися. І солодка була, як мед.

Минула осінь, зима,  прийшла весна. Все стало прокидатися, заблищали під сонцем бруньки, зазеленіла трава. А груша пропала: почорніла, стовбур покрутило, здавалося, струх зсередини,  ось-ось дірка буде. Все гниле й почорніле. 

Якось повз двір того чоловіка йшов дід з онуком. Хлопець побачив, що все навколо оживає, а груша засохла, і вирішив спитати:

-         Діду, а чому це груша вже не квітне, як раніше. Не зеленіє?

-         Пропала вона, онучку, не буде вже квітнути. Так і людська душа пропадає, якщо в ній байдужість та лінь будуть панувати.