ІІ глава "Знахідка"

 

Тітка Марія взяла рознос з чашками й понесла на кухню. Це була тучна жінка, з посивілим волоссям, прибраним у кульку на голові. Іноді вона одягала льняний чепчик, і тоді мала кумедний вигляд. Особливо тоді, коли сиділа біля каміну й читала. Коли вона дивилася на вас крізь окуляри, то її очі здавалися завбільшки з ґудзики на в’язаній кофті, яку вона постійно носила, коли була вдома. «Яка красива осінь», - поглянула вона у вікно. Жовтні дерева стояли у ранковому серпанку. Тітка Марія відчинила холодильник. На тарілці лежала риб’яча голова.

- С’юзі, ти де?.. Кс-кс-кс, - жінка погукала кішку. – Де ж вона забарилася? Віддам пізніше.

С’юзі почула, як її кличуть, але почувалася виснаженою, тому лишилася на місці. Кішка підняла лапу й почала вмиватися. Тим більше, кошеня ще зовсім слабе й безпомічне, щоб залишити його самого. Материнський інстинкт переборов голод і вона проігнорувала хазяйку. У дитячій кімнаті почулося тупотіння. Клацнули двері у ванній. Спочатку умилася Наталка, слідом за нею Дмитро. Діти спустилися до вітальні. Наталці було десять, а Дмитрові вісім. Наталка мала округле обличчя, точнісінько, як блюдечко. Тоненький носик і такі ж тонкі, наче риска губи. Худенькі рученята й світле волосся. У своєму житті вона боялася павуків й медуз. Любила суші й пироги з вишнями, які готувала улітку разом з бабусею. Вчилася вона добре й була справжньою розумницею. Дмитро був трошки нижчий на зріст, мав рудувате волосся, дещо не вимовляв букву «р». Можливо, тому, що не мав одного зуба. Вчився в одній школі з Наталкою, ходив на скрипку й любив малювати. По вихідних днях батьки їх привозили до бабусі. Вчора вони просиділи цілий день вдома, тому що дощило. Настала неділя. Наталка сіла на диван й одягнула бабину шаль. Дмитро підійшов до вікна й подивився, що робиться на дворі:

- Ізнову похмуро, - сказав хлопець.

- Ну та й що. Мені й вдома нормально, - відповіла Наталка.

- Ти не розумієш. На вулиці можна побігати. А тут, - сказав Дмитро.

- Давай в «уно» або в «крокодила», як вчора, - запропонувала Наталка.

- Та ну, - похитав головою Дмитро.

- Ось тільки не сиди в телефоні. Благаю.

- Діти, ходіть снідати, - погукала з кухні бабуся. Діти сіли за круглий стіл, який стояв посередині просторої кухні. Стіл був вкритий білою скатертиною. Біля кожного місця лежала порожня тарілка й виделка з ножем. У фарфоровій тарелі  стояла сметана. Тітка Марія поставила на стіл щойно спечені сирники.

- Всім смачного, - вона сіла за стіл й почала їсти разом з дітьми.

- Ба,  а чому на сніданок кажуть «завтрак», а не «сьогодняшнік»? Ми з снідаємо не завтра, а сьогодні? – спитала Наталка.

- Хм, навіть не знаю. Кажуть так і все. Їжте, бо захолонуть, - сказала тітка Марія. – У школі завтра спитаєте, -  Запала мовчанка.

- Мабуть знову дощ. Не побігаєте й сьогодні, - сказала тітка Марія.

- Прикро. Завтра до школи. А ми й не погуляли, - сказав Дмитро.

- Не засмучуйтеся, я знайду вам заняття, - сказала бабуся.

- Ба, де наша С’юзі? – спитала Наталка.

- Я її сама не бачила, - відповіла тітка Марія.

- Вона вже скоро народить? – спитала дівчинка.

- Не знаю. Одному Богу відомо, - відповіла тітка Марія.

- А хіба Бог є? – спитав Дмитро.

- А як же, звісно, є. На все Божа воля. Ось так, - сказала бабуся.

- Чому ж нам у школі ніколи не кажуть про це.

- Не знаю, діти… Їжте. Зараз чай поставимо, - сказала тітка Марія.

Вони поснідали й напилися липового чаю. Далі пішли в залу.

На дворі, й справді, небо стало важким і сірим: ось-ось піде дощ. Жовті дерева гойдалися на вітрі й скидали на землю листя. На вулицях було порожньо. Місцеві жителі сиділи по теплих домівках й займалися хатніми справами.

- Я придумала. Давай пошукаємо С’юзі, - запропонувала Наталка.

- Давай, - підтримав Дмитро.

- Біжіть, тільки обережно: не підіймайте її, в животі у неї лялька, - наказала тітка Марія. Вона наділа глибше на ніс окуляри й занурилася у в’язання. Діти побігли шукати кішку. Стали зазирати у кожний куток.

- Я перший знайду!

- Ні, я!

- Тут немає. А в тебе?

- І в мене пусто, - сказала Наталка.

- А ти дивилася під диваном?

- Дивилася.

- Пішли на другий поверх тоді.

- Побігли! – діти наввипередки побігли по дерев’яних сходинках. Тітка Марія скоса поглядала на онуків й тішилася. «Нехай бавляться. Лише одна в мене радість в житті», - всміхнулася жінка.

- Ба! Це драбина на дах? – погукав згори Дмитро.

- Так, на горище, - відповіла тітка Марія. – Глядіть обережно. Нічого там не чіпайте, - занепокоїлася бабуся. Вона відклала в’язання й пішла на кухню готувати обід.

- Ага, - вигукнув Дмитро, коли вже причиняв важку дерев’яну ляду. – Клас! – вигукнув хлопець. Йому здавалося, що він на порозі якоїсь таємниці. На горищі він ще ніколи не був.

- Оце так весело. Не те що в «уно». Лізь за мною, тільки тихо. Тут може бути небезпечно.

- Небезпечно? – зойкнула Наталка.

- Ага. Лізь, не бійся, прикро, що я не взяв пістолет. Так, на горищах завжди може бути небезпечно. Я в ютубі бачив, - Дмитро був у повному захваті. Наталка боялася, але лізла.

Атмосфера нагорі мала певну таємничість, загадковість. Всі предмети лежали непорушно, ніби застигли у часі.

- Старовинний утюг! Дивися, - вигукнув Дмитро.

- Ага, - сказала пошепки Наталка.

- Важкий. На, спробуй.

- Ага, дійсно, важкий. А тут тепло й затишно. Скажи? – сказала дівчинка.

- Дивися, який сундук. У такому, зазвичай, тримають мерців або скарб. Одне з двох, - припустив Дмитро.

- Мерців?!

- Та не бійся ти, я пожартував. Повертайся. Бо мені, якщо чесно, без тебе теж ніяково буде. Давай поглянемо, що тут. Допоможи, - Дмитро з Наталкою посилилися й відкрили скриню.

- Ого, скільки тут всього лежить: ложечки, компас. А ось крейда, документи, - перелічував Дмитро. – Поглянь, що це. Мабуть, це від діда, після війни, - Дмитро одягнув старовинний кітель. – Ну як я тобі?

 - Ти в ньому кумедний, - відповіла Наталка.

С’юзі нагострила вуха й напружилася. Кошеня смоктало цицьку й тулилося до матері.

- Дмитро! Подивися сюди. С’юзі тут. Вона народила! – Наталка побачила її першою, коли зазирнула за коробку від швейної машинки.

- Нічого собі. Ось де вона ховалася, - Дмитро присів коло кішки. С’юзі підвелася з місця й випростувалася. Мале загубило цицьку. Кішка почала вилизувати кошеня, ніби показуючи його дітям.

- Треба розповісти бабусі. Не чіпай. Бачиш, яке воно ще малесеньке, - сказала Наталка.

- С’юзі, С’юзі, не бійся, ми тебе не зобидимо, - хлопець погладив кішку по голові.

- Побігли донизу.

- Зачекай, мені лячно. Я перша піду, - ледве не заплакала Наталка. Брезентовий плащ, який висів на гвіздку, скинувся їй на привида.

- Не бійся, ти що. Пішли, - Дмитро взяв сестру за руку й вони спустилися.

- Ба, Ба, ти де? – гукали діти.

- Я тут, що там таке. Чого кричите? – відгукнулася тітка Марія.

- Ми її знайшли.

- Ми знайшли С’юзі. Вона там, на горищі. У неї кошеня. Уявляєш?

- О, яка радість, чудово! – сплеснула в долоні бабуся й обійняла онуків.

- Віднесіть їй молока. Ось вам пляшка, - діти побігли. На цей раз Наталка вже не лякалася. Це був лише плащ. Вони поставили перед кішкою тарілочку й налили молоко. Спочатку С’юзі проявляла до нього байдужість, потім змочила вуса, розкуштувала й почала пити.

Діти сіли навколо плетеної корзинки й спостерігали за кішкою та кошеням. Вони сяяли від щастя. Навіть тоді, коли за вікном непогода, мряка можна завжди знайти чому порадіти. Щастя всередині нас. Їхні серця світилися сповна.